Suchergebnisse

Дана робота має на меті дослідити статус раціональності в академічній історії ренесансного гуманізму. Зокрема, проводиться класифікація основних етапів гуманізму та їх кореляція з низкою антитез схоластичній раціональності і рецепцій античної академічної культури. З'ясовано, що в соціально-політичних вченнях гуманістів криза Пізнього Відродження розв'язується через зміну структури раціональності і навернення філософської думки Італії до природної доцільності людської діяльності. З огляду на альтернативні настанови щодо природи в передмодерній європейській філософії на завершення роботи окреслено завдання наступного дослідження розумового осягнення номіналістичних мотивів проекту Відродження. ; The work is dedicated to the academic destiny and relations of the Renaissance humanism united by the worldview tendency of the Renaissance project that begins with meaningful dissociation of the scientific community, and ends with the production of new forms of nomology and methodology. In the course of these transformations, typological samples of humanism in the conceptual space of the polar definitions by P.O. Cristeller and E. Garin as classified and correlated both with a number of scholastic rationality antitheses and receptions of antic academic culture in a changing socio-political context. Special attention is paid to Neo-Platonism studios of the High Renaissance, in which the pathos of philosophical anthropocentrism has gained expression in the theoretical reflections of the art where revived methods of mathematics are faced with the rhetorical ones in the form of role model of the Creation and formation of independent thinking. On this basis, a universal dialectic thinking like «circuitus spiritualis» of the Florentine Platonic Academy was declared, where the traditional scholasticism formal reason (ratio) was combined with a meaningful intellectual intuition borrowed from Platonism. Despite the subsequent split of this dialectics into the art «manner» and scientific «method» their achievements in the Late Renaissance show common feature of loss of a priori integrity which was dictated by the affiliation of a creative man to the Supreme being. It is found that in the real politic doctrines of the late humanists this crisis can be solved through modifying the structure of rationality. Instead of including authoritative patterns of human activities to the dialectics of formal objective and its evolving embodiments, a scientist should submit them as divided into idealized universal elements, to subordinate to situational division into goals and means and to hope for identification of these combinations of natural law in the historical set. Considering the despiritualisation process marked in the historical methods of the political humanism and the alternative worldviews in relation to the nature in premodern European philosophy, at the end of the work, the author outlines the goals of the next research related to the reasoning grasp of nominalistic motives of the Renaissance project which found its maximum expression in the naturalistic representation of the classic science world.